Як радянська влада штучно об’єднувала релігійні громади

журналіст
У радянські часи, аби зменшити (бодай на папері) загальну кількість віруючих, що мало засвідчити відхід людей від релігії та Церкви, штучно об’єднували релігійні громади.
 

Радянські органи влади стверджували: до населеного пункту, в якому діяла церква було вельми близько, тому віруючі навіть просили приєднати їх до тієї громади. Одночасно подавали офіційну відстань до неї із села, в якому церква була знята з державної реєстрації. Цифри були справні – не перевищували декілька кілометрів. Однак, як свідчать архівні дані, так було далеко не завжди. Дуже далеко доводилося йти старшим за віком людям до церкви, та й не тільки їм.

 

З цього приводу наведу декілька прикладів на теренах Львівщини (80-ті роки минулого століття). Скажімо, у Дрогобицькому районі, за даними місцевої влади, на початку 60-х років XX ст. були зняті з державної реєстрації та освоєні не за призначенням 27 сакральних споруд. Натомість віруючим, яких безпідставно позбавили духовних святинь, рекомендували відвідувати їх у сусідніх населених пунктах. Щоправда, відстань між такими селами інколи перевищувала людські можливості, особливо, коли врахувати вік людей, стан їх здоров’я, а також якість дороги, яку доводилось долати до храму сусіднього села чи міста. Особливо трудно було подолати такі шляхи-дороги весною та восени, коли навкруги зустрічалися глибокі вибоїни, ями.

 

Спочатку треба було дійти до бажаного храму, відбути в ньому Божественну літургію (а це майже 2 години), а потім щасливо повернутися до рідної домівки. Наприклад, у с. Бистриця церкву Воздвиження Чесного Хреста (1888) зняли з реєстрації 20 жовтня 1962 р. Віруючим рекомендували відвідувати храм св. арх. Михаїла (1903) у с. Брониця, відстань до якого становила 8 км. Отже, щонеділі людям доводилося відмірювати власними ногами 16 км. Вірян с. Летня (церкву Різдва Господа нашого Ісуса Христа (1920) закрили 29 серпня 1968 р.) приєднали до діючої церкви св. Миколая с. Довге. Відстань між селами сягала 7 км. Щонеділі люди долали по 14 км. Дещо менше, а саме 12 км у святкові дні повинні були пройти мешканці сіл Воля Якубова та Івана Франка (нині – Нагуєвичі – авт.) відповідно до сіл Добрівляни та Уріж, в яких діяли церкви. Тільки в одному напрямку відстань між ними була 6 км. І вже зовсім не посильною була дорога вірних недіючої церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці с. Жданівка до церкви св. Івана Христителя с. Дорожів – 15 км. Не легше було й віруючим с.  Смільна, які мали долати дорогу до діючої церкви Перенесення мощів св. Миколая с. Старий Кропивник, довжиною у 13 км. Думається, що такий шлях (а це 30 чи 26 км упродовж одного дня!) не просто пройти молодій, здоровій людині. А як було людині старшого або ж дітям дошкільного віку?

 

Вірні с. Раневичі були добровільно/насильно приєднані до релігійної громади церкви Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа с. Болехівці. До нього треба було пройти тільки в одному напрямку 6 км., отже, разом (туди і назад) – 12 км. На чотири більше (тобто 16 км) доводилося долати мешканцям с. Сторона, щоби добратися до церкви Собору Івана Христителя с. Підбуж, а потім повернутися до дому. Віруючі с. Ясениця мали відвідувати церкву, яка була аж за 7 км у м. Бориславі. Тут хоч можна було щось придбати у міських магазинах після участі у релігійній відправі. Тоді сільський паломник приносив такі-сякі гостинці дітям, онукам, а може, і всій сім’ї або родині чи знайомим і близьким людям. Адже вони знали про їх майбутню подорож, тому й просили щось придбати для них у місті.

 

Не кращою виглядала «дорожна карта» і в інших районах області. Приміром, візьмемо Золочівщину. Тут теж у святкові дні мешканці сіл Верхобуж, Коропець, Тростянці, яких добровільно/примусово органи влади централізували відповідно із релігійними громадами села Сасів, смт. Поморяни та села Плугів, відмірювали по 16 км. Щонеділі міряли ногами по 18 км  віруючі сіл Монастирок та Митулин, щоб взяти участь у Божественній літургії у церквах с. Велика Вільшанця та м. Золочеві. У с. Кругів органи влади визначили сакральну споруду як аварійну, одночасно рекомендували віруючим відвідувати церкву у с. Білий Камінь, дорога до якої становила… 15 км !!!

 

Зрозуміло, що чимало людей, особливо старшого віку, серед яких були хворі, інваліди, люди з особливими потребами, не завжди могли відвідати храм Божий. Хіба що декілька разів на рік. Сутужно було також тим людям, які традиційно сповідалися, причащалися, особливо в разі природної потреби перед відходом у вічність. Радянськими «марафонцями» вони стати фізично не могли і не бажали. Тому від органів влади вимагали відчинити церкву, а значить, відновити повноцінну діяльність їхньої релігійної громади.

 

Періодично люди жалілися в органи влади про несправедливість їх приєднання до інших релігійних громад, висловлювали обґрунтовані претензії про відсутність в їх населеному пункті не тільки діючої церкви (хоч вона тут фізично була), але й медичних, торгових, культурних закладів. Скажімо,  мешканці с. Верхобуж (Золочівський район) Володимир Йосифович Гура та Григорій Васильович Бас письмово (9 червня 1987 р.) звернулися в апарат обласного уповноваженого ради у справах релігій про відновлення діяльності церкви у селі. Одночасно вони заявили, що заступник голови виконкому районної ради Ковбаса Я. В. грубо ставиться до них, не хоче вислухати, зволікає стосовно задоволення їх звернень, відправляє вирішувати  духовні проблеми у союзну раду у справах релігій.

 

Громадяни-заявники також скаржилися на відсутність у селі амбулаторії, лікаря, клубу (стояло відповідне аварійне приміщення), дитячого садка, належної дороги. Вони настоювали, що від с. Верхобужа до діючої церкви у с. Сасів 13 км, а не 9, як про це стверджували працівники райвиконкому.

 

30 червня 1987 р. мешканка с. Утішків (Буський район) Катерина Корнеліївна Гурка, 1920 р. н., пенсіонерка, теж письмово звернулася в апарат обласного уповноваженого ради у справах релігій стосовно відновлення діяльності церкви у селі. В цьому їй відмовили. Тоді вона запропонувала приєднати їх релігійну громаду до парафії с. Сторонибаби, скерувавши сюди окремого священика. Пропозицію мотивувала тим, що відстань між вказаними населеними пунктами значно менша, ніж між її селом і с. Петричани, до якого приєднали їх релігійну громаду. Цього ж числа із с. Ялинкувате (Сколівський район) написав листа у релігійне/нерелігійне відомство області з вимогою відновлення церкви Василь Васильович Тереля, 1921 р. н. Відповіді заявник не отримав. 

 

«Транспортного зв’язку… не існує»

 

Дуже часто влада спекулювала на тому, що між певними населеними пунктами є автобусне сполучення. Тому, мовляв, віруючі можуть цим скористатися, щоб не йти пішком до храму сусіднього села чи міста. Проте і цей аргумент не витримував критики з боку віруючих. Про останнє інколи зізнавалися самі представники органів влади. «От верующих с. Боратин (Бродівський район – авт.) постоянно поступают жалобы о том, что находясь в преклонном возрасте, они не могут удовлетворять свои религиозные требы в действующей церкви с. Суходолы, расстояние до которой составляет 5 км, и автобусное сообщение очень плохое». В іншому повідомленні влада констатувала, що в с. Кутище віруючі становлять 54%, церкву зняли із реєстрації 1964-го, до найближчої церкви у смт. Підкамінь – 15 км. І далі: «Автобусное сообщение нерегулярное. Проуниатских элементом и сектантов в селе нет».

 

Або інший текст, щоправда від віруючих с. Новошини (Жидачівський район): «…Всім добре відомо, що транспортного зв’язку із Журавне (тут була діюча церква св. арх. Михаїла – авт.) ніякого не існує і дорога важка для ходу». В одному із матеріалів журналу «Людина і світ» (–1989.–№1) підкреслюється, що був коротший шлях – поромом через Дністер у селище Журавне, але це було дуже незручно, особливо в негоду чи взимку. Тому люди просили владу дозволу священикові із Журавне, бодай, один раз на місяць приїжджати до них на відправу богослужіння.

 

Із с. Заболотці (Бродівський район) до церкви сусідів було 7 км. Ось чому парафіяни благали владні структури: «Просимо відкрити в нашому селі церкву, до якої будемо ходити і її відновимо після довгого закриття. Все постараємося зробити власними силами. Налоги (так у тексті – авт.), які будуть наложені, оплатимо».

    

На жаль, ці та інші пропозиції, побажання, вимоги сільських мешканців радянська влада, її численні структури не бажали врахувати. Вони настоювали на своєму. Хоча в тодішній державі офіційно була проголошена перебудова, гласність, демократія. Віруючі громадяни країни рад внаслідок фізичного та морального насильства органів влади мали ставати радянськими …марафонцями. Із відчаєм сказав на одному із усних прийомів (29 вересня 1987 р.) в органах влади мешканець с. Лівчиці (Жидачівський район): «Ничего у нас не делается для черных людей». Звичайно, він говорив українською, але урядовець записав так як записав. Це вже його справа. Суть біди від цього не змінилася. Сумна правда.

 

У с. Батьків (523 мешканці) на Бродівщині, за даними райвиконкому, налічувалося 68 % віруючих, церкву і релігійну громаду зняли із державної реєстрації 1964-го. Сакральну споруду не освоїли до 1988 року. Найближча церква для вірних у смт. Підкамінь (18 км.). Саме звідси віруючі запрошували священика для здійснення тільки обряду похорон. У відповідних висновках районна влада зазначала, що із села люди постійно пишуть скарги, оскільки їм нема де задовольняти свої релігійні треби.      

 

Ще складнішим було становище вірних Римо-католицької церкви (РКЦ) в Україні. Чимало з них вимушені були для відвідин кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії долати (очевидно, поїздом або автобусом) по 30-50 км до Львова. Скажімо, із смт. Великий Любінь (1949-го костел Матері Божої Ченстоховської перепрофілювали… на колгоспний склад зерна та гаража для сільськогосподарських машин), віруючим рекомендували відвідувати месу у львівському кафедральному соборі (30 км). Таку ж віддаль долали парафіяни костелу Воздвиження Святого Хреста із Городка (храм закрили 1947-го, перетворивши його на складське приміщення). Із Милятина (костел св. Анни (парафія Судова Вишня, Мостиський деканат, Городоцький район) віруючі католики долали відстань у 45 км. Католики костелу Різдва Пресвятої Діви Марії (с. Комарне), храм зняли з реєстрації у червні 1946-го, на службу Божу теж добиралися до Львова (46 км) (Марян Бучек, єпископ, Ігор Седельник. Львівська архідієцезія латинського обряду. –Т. 1. Парафії, костели та каплиці (Львівська область) –Львів, 2004. –С. 58-59, 76-78, 173-174, 122-124).   

 

Католики с. Пнікут Мостиського району понад 20 років добивалися священнослужителя для свого католицького костелу св. Миколая… (–Людина і світ. –1989. –№1. –С. 19-20). 1946-го тодішній парох о. Юрій Авлевич виїхав до Польщі, забравши з собою частину костельного майна. До середини 50-х років до Пнікута доїжджав священик із Мишлятичів (до середини 50-х рр. тут діяв костел св. Катерини), потім вірні збирались на молитву у храмі самі. 8 жовтня 1988 р. вперше після тривалого часу вимушеної перерви у костелі відслужили Святу Месу. 1989-го було відновлено парафію. Упродовж 1990-1991 рр. релігійна громада здійснила ґрунтовну реконструкцію костелу. Нині храм має, крім головного, 2 бічні вівтарі – св. Миколая і св. Казимира, а до парафії належать також села Золотковичі, Йорданівка і Тамановичі (до слова, у селі діє костел Пресвятого Серця Ісуса і Непорочного Серця Марії) (Мар’ян Бучек, єпископ, Ігор Седельник. –Вказана праця. –С.175-176, 207-209,272-273).

      

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. – Спр. 462. –Арк. 5, 6, 8,  9;   – Спр. 461. –Арк. 80, 118, 119;  –Спр. 469. –Арк. 16, 65, 84-85, 77;  –Спр. 478. –Арк. 7, 11, 29; –Спр. 479. –Арк. 74, 167.

 

 

 


КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram