Телефонізація храмів Львівщини

журналіст
Хто сьогодні з молодих за віком людей повірить, що якихось 30 років тому жодний львівський храм (церква, костел, молитовний будинок, синагога) не мали телефонного зв’язку зі світом.
 

Країна, можновладці якої на весь світ галасували про космічні здобутки, переваги радянського способу життя, так і не спромоглися встановити телефонні апарати у діючих храмах упродовж всього післявоєнного часу аж майже до кінця 80-х років XX ст. Парадокс? І так, і ні. Технічні можливості, звичайно, були. Але не було бажання телефонізувати сакральні будівлі. 

 

Станом на 29 червня 1986 р., працівники апарату обласного уповноваженого у справах релігій зафіксували: «Всі, без винятку, діючі церкви у Львівській області телефонного зв’язку не мають». Звичайно, так вічно бути не могло. Хоча, з іншого боку,  в архівних матеріалах не знайшлося навіть найменшого натяку служителів Церкви, вірних релігійних громад, їх виконавчих органів стосовно відсутності телефонного зв’язку. Чому? Мабуть, боялися люди турбувати органи влади своїми домаганнями. Добре, мовляв, що церкву не зняли з реєстрації. Втім, якщо б такі прохання/вимоги були, вони отримали б негативну відповідь.

 

Втім, 6 січня 1988 року, у надвечір’я Різдва Христового, працівники апарату уповноваженого ради у справах релігій написали (вкотре!) листа голові виконкому Львівської обласної ради про зволікання у вирішенні телефонізації в будинках культових споруд з боку відповідних організацій області, керівництво яких відмовляється виконати законні вимоги віруючих людей.

  

21 вересня (празник Різдва Пресвятої Богородиці ! – авт.) 1988 р. до начальника Львівського об’єднання виробничо-технічного управління зв’язку надійшов лист. У ньому наголошувалося: «Для організації охорони і протипожежних заходів рухомих пам’яток історії і культури, що є у діючих культових будинках, просимо дати розпорядження районним вузлам зв’язку на встановлення телефону у церквах». Далі йшов перелік храмів, спочатку обласного центру, а потім – міст та районів області. Серед них –   св. Юра (пл. Б. Хмельницького,5), Андріївська (вул. Варшавська), Георгіївська (вул. Короленка), Петра і Павла (вул. Леніна),  Вознесенська (вул. Миронюка), Преображенська (вул. Краківська), Успенська (вул. Підвальна), Миколаївська (вул. Б. Хмельницького, 28а), П’ятницька (вул. Б. Хмельницького, 69), Андріївська (вул. Повітряна), Дмитрівська (вул. Загірна),  Вознесення (пл. Р. Люксембург), Антонія (Львів), Михаїла (вул. Зелена) (всі – м. Львів).  У містах Бориславі – церкви Івана Хрестителя, Вознесенська та Преображенська, Дрогобичі – Вознесенська, Рождественська, Самборі – Рождественська та Усікновення глави Івана Хрестителя, Стрию – Благовіщення і Успення Пресвятої Богородиці, Трускавець – Миколаївська, Бродах – Рождественська, Буську – Миколаївська, Городку – Благовіщення, Жидачеві – Воскресіння, Нестерові – Рождественська, Перемишлянах – Миколаївська, Сокалі – Петра і Павла та Старому Самборі – Миколаївська.  

Ось так до органів тодішньої радянської влади дійшла негласна вимога Пресвятої Богородиці про невідкладне вирішення надуманою владою проблеми – труднощів у галузі телефонізації храмів Божих (бодай, найосновніших в області!, хоча для віруючих – кожний храм основний, бо він – святий, Господній). Адже саме у день Її пошанування – Різдва Пресвятої Богородиці знову виникло питання про необхідність телефонізації відразу 32 храмів!

 

З іншого боку, навіть тоді у згаданому листі проблема обґрунтовувалася винятково необхідністю охорони і запровадження протипожежних заходів. І зовсім не йшлося про  звичайні потреби священно- і церковнослужителів, зрештою, вірних храму Божого, релігійної громади, її виконавчих органів у спілкуванні зі світом. Бо ж Церква Христова потрібна кожній віруючій людині. У її житті виникає чимало проблем від народження починаючи… Телефон за таких обставин стає звичайною необхідністю, життєвою потребою парафіянина і священика.

      

Аналогічні проблеми – телефонізацію молитовних приміщень вирішували керівництво та вірні протестантських церков Львівщини. Скажімо, за їх проханням працівники апарату уповноваженого ради у справах релігій неодноразово (22 квітня, 23 травня 1988 р.) просили вишукати можливості встановлення телефонного апарату у канцелярії молитовного будинку релігійної організації у Львові (вул. Семафорна, 1) ХВЄ-1 і ХВЄ-2 для службового користування.

 

Сьогодні із телефонним зв’язком (і стаціонарним, і мобільним) набагато простіше і дозволів на користування ним просити не потрібно.

 

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 432. –Арк. 132; –Спр. 526. –Арк. 8, 155-156, 82, 99

 


КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm