Пробудження сільської спільноти в радянські часи

журналіст
10 лютого 1986 р. працівники апарату Львівського обласного уповноваженого ради у справах релігій надіслали в Буський райвиконком на розгляд лист віруючих громадян с. Полоничі. Одночасно містилося прохання до районних органів влади уважно вивчити, вжити необхідних заходів, інформувати апарат уповноваженого і заявників стосовно висловленого запиту. Очевидно, що йшлося про відновлення реєстрації церкви для віруючих села.

23 квітня п. р. у додаток до згаданого листа, на який в області так і не дочекалися відповіді, у район одночасно відправили ще 4 колективних листи віруючих з цього ж села. В останньому з них повідомлялося, що в складі виконавчого органу православної громади є люди суджені за бандпосібництво, кражу державного майна. Йшлося і про фінансові негаразди у релігійній громаді.

 

Обласний уповноважений констатував, що «такий потік листів віруючих виник внаслідок неоперативності працівників виконкому в розгляді першої заяви мешканців с. Полоничі…». Тому висловлювалося прохання уважно вивчити це питання і терміново вжити заходи для нормалізації обстановки у згаданій релігійній громаді і в селі в цілому, притягненні винних до відповідальності. Про результати розгляду та вжиті заходи слід було інформувати апарат уповноваженого для доповіді виконкому обласної ради народних депутатів.

 

14 травня п. р. райвиконком повідомив, що три дні тому (11 травня) були проведені загальні збори віруючих с. Полоничі. Тут, як зазначається у листі, при повному дотриманні демократії (виокремлення автора) відкритим голосуванням було обрано склад двадцятки (виконавчий орган), голову, касира і ревізійну комісію релігійної громади. Абсолютна більшість голосів була подана за висунутих кандидатів більшості віруючих.

 

Всю складність і протиборство проти більшості створюють в селі Сташинські (І. Кравчук, А. Гнида, К. Кришталь, а також пенсіонер, учасник Великої вітчизняної війни М. М. Кришталь. Вони анонімними листами, відкритими погрозами стараються створити ненормальну обстановку із-за користолюбства на основі релігійних інтриг.

 

Названі в листах громадяни М. Д. Школяр, І. М. Сивий дійсно у свій час мали судимості (відповідно   25 і  5 років – авт.). На зборах віруючих було запропоновано (очевидно, ця пропозиція надійшла від органів влади – авт.) їх не обирати до складу виконавчого комітету (двадцятки), однак більшість віруючих проголосувало за їх повторне вибрання, а громадянин І. М. Сивий залишений касиром.

 

Наприкінці повідомлення констатувалося, що збори проведені у присутності голови виконкому Задвірської сільської ради тов. Пастернак Ю. О., голови колгоспу «Прогрес» тов. Типило Е. І., дільничного інспектора райвідділу внутрішніх справ тов. Поліщук Т. Г. (Бачимо, що провладне керівне представництво вельми солідне, але й воно не злякало віруючих – авт.).

 

Прочитавши листа, обласний уповноважений особисто на отриманому повідомленні зафіксував  несприйняття основної думки листа про повне дотримання демократії: «Что это такое? Кто кем руководит?».

 

Відтак архівні дані поповнилися низкою заяв від родини Сташинських. Спочатку це була колективна заява із підписами 6 осіб (Сташинська, Гнида, Кравчук, Кришталь і ще два нерозбірливі прізвища). Згодом особисто написали заяви Ірина Дмитрівна Кравчук з дому Сташинська, потім  Анна Дмитрівна Гнида з дому Сташинська, нарешті,  Катерина Дмитрівна Кришталь теж з дому Сташинська. Тексти листів зазначених авторів майже ідентичні (сестри ж писали – авт.). Тут стверджується, що голова сім’ї  Дмитро Михайлович Сташинський у свій час очолював сільську раду у с. Полоничі, був убитий бандерівцями, старший син (брат) Федір пішов на війну і повернувся поранений, працював у фінвідділі інспектором (смт. Глиняни), теж убитий бандерівцями, ще один син (брат) пішов на війну і не повернувся. Дочки (сестри разом із мамою) працювали в місцевому колгоспі. Деякі з них вже пішли на пенсію, хоча й продовжували працювати. Одночасно, на їх думку, в релігійній громаді є люди, які недостойні посідати певні виборні посади в керівництві. «Я, пише Ірина Кравчук, не можу на нього (Миколу Школяра – авт.) дивитися, мені, здається, що він забив мого батька і брата». «У Львові ми, стверджує Катерина Кришталь, звертались до голови сільської ради Р. Пастернак, що головує у Задвір’ю, ми туди приналежні. Вона сказала, що «вони (М. Школяр, І. Сивий – авт.) своє відбули і можуть бути» (на виборних посадах релігійної громади  – авт.).

 

Невдовзі із цього ж села на адресу апарату обласного уповноваженого прийшов ще один лист. Його автори висловлювали прохання замінити дяка в їхній церкві. «Тому що Гнида Петро не достойний не тільки правити, але навіть переступити церковний поріг, бо він є український оунівець… Тато Петра Гниди був вивезений у Сибір за нього… А його Бог назначив, бо відірвало йому кусок ноги. Гнати оунівця з церкви св. Михайла с. Полоничі разом із священиком». Автори листа – парафіяни села. Лист із аналогічним змістом – теж скарга на дяка Петра Гниду – прийшов із сусіднього села – Марушки. Служителя храму також назвали оунівцем…

 

Резюме матеріалу: на жаль, у селі Полоничі гостро зіткнулися  особистісні, а до певної міри й меркантильні зацікавлення, зокрема з боку родини Сташинських. Були й такі люди, що їх підтримали. Очевидно, тяжкі роки минулого воєнного і післявоєнного лихоліття давалися взнаки. З часом вони не однаково сприймалися різними людьми. Одні не повернулися з війни, інші – отримали поранення, хтось влаштувався на державну роботу, інші працювали на не своїй/відчуженій землі. Чимало було й таких, які продовжували боротьбу з новим ворогом – радянським окупантом. Кожна сім’я, родина виживали як могли:  деякі працювали у державному секторі, інші очутилися у колгоспному рабстві. Нікому не було легко, особливо тим, хто не змирився із відновленням несвободи, недолі, негідності та не пошанування людини. Звідси – переслідування, ув’язнення нескорених.

 

Роки минулися, безпідставно покарані тривалим терміном ув’язнення, вивезені на так звані спецпоселення люди повернулися з далеких країв у рідне село. Затяглися шрами на тілі, відходили у забуття щоденні тривоги, переживання, тілесні і душевні болі, долалися труднощі, негаразди тодішнього сільського життя-буття. Та людська пам’ять зберегла все: несправедливість, заздрість, втрату, жадобу, нарешті, людську слабість, недосконалість. Хтось про непереливки минулого говорив відверто з гіркотою, інші – затаїлися в собі, або ж згадували сумні події тільки в сім’ї, родині.

 

Не менш важливо в даному випадку інше. Тодішня місцева районна влада змушена була погодитися обрати на церковні посади тих людей, за якими стояла більшість релігійної громади села. Це було первісне пробудження сільської спільноти в радянські часи. Попри складнощі життя, певні суперечності в селі серед окремих сімей, родин, люди зуміли відстояти свою, а не нав’язану згори позицію. Селяни віддали належне своїм повноважним представникам у виконавчій громадській структурі вірян. Вибрали тих, кого вважали гідним і авторитетним у релігійній громаді. Тих, які витерпіли лиху недолю, знущання, поневіряння в чужому краю, вважали найбільш достойними служити духовній справі. Адже саме ті люди вистояли, не зламалися далеко від дому, рідної землі. Так храм Божий став своєрідним індикатором на випробування духу і незламності вірних Церкви Христової. «Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве [слово], обмовляючи вас за Мене» (Матвія 5: 11).

 

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Ф. Р-1332. –Оп. 3. – Спр. 446. – Арк. 36, 37, 38, 39, 40-40зв., 41-41зв., 42-42зв., 43-43зв., 44-44зв., 46, 47-47зв., 52, 54.

 

Юрій Боруцький, журналіст.

Теги: церква

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram