Про священиків-учасників минулої війни згадали через 40 років

журналіст
Радянська минувшина лише інколи згадувала, частіше опосередковано, рідше – безпосередньо про патріотичну місію Церкви та віруючих у роки Другої світової війни.
 

Відомо про добровільне пожертвування Церкви значних коштів на придбання військової техніки для діючої армії. Деякі письменники (наприклад, Олесь Гончар), кінорежисери (Олександр Довженко) відтворили постаті окремих духовних осіб у безпосередніх діях на фронті. Та якось не доводилося бачити священно- та церковнослужителів із відповідними державними відзнаками (орденами, медалями) за участь у бойових діях (на фронті чи в партизанських загонах, у підпіллі). Але у середині 80-х рр. XX ст. органи радянської влади згадали: чи є серед священнослужителів учасники війни. А з часу її закінчення вже минало 40 років.

 15 березня 1985 р. республіканське релігійне відомство розіслало в області і на Львівщину зокрема листа для службового користування. У ньому йшлося: «Просим выявить и представить нам к 10 апреля 1988 г. по предлагаемой форме списки священнослужителей – участников Великой Отечественной войны 1941-45 гг., проживающих на территории Вашей области, и краткую информацию о проводимой с ними работы аппаратом, правящим архиереем и пресвитерским советом в связи с 40-летием Победы советского народа над гитлеровской Германией и милитаристской Японией».

 Уже 11 квітня того ж року на адресу ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР було відправлено депешу. У ній повідомлялося, що працівники апарату обласного уповноваженого ради склали робочий план (текст охоплював загальні формулювання – авт.) стосовно проведення заходів у зв’язку із 40-літтям Перемоги над фашистською Німеччиною та японським мілітаризмом.

Спільно із міськими, районними виконавчими комітетами серед служителів культу виявлені учасники Великої Вітчизняної війни. Всі вони взяті на облік, їм оформлені відповідні документи, що засвідчують їх участь у війні і отримання інвалідності у зв’язку із пораненням на фронті під час захисту Батьківщини.

Керівники релігійних організацій спрямовані на те, щоби відзначити служителів культу, які були учасниками Великої Вітчизняної війни, у проповідницькій діяльності акцентувати увагу віруючих на миролюбну політику радянського уряду, виховання у них почуття патріотизму та інтернаціоналізму на прикладах ратного подвигу народу, засвідченого в роки війни. Всі учасники Великої Вітчизняної війни – служителі культу, користуються пільгами і перевагами, встановленими урядом.

У виховній роботі з духовенством працівники місцевих органів влади, апарату уповноваженого особливу увагу надають прищепленню їм високого почуття громадянськості та патріотизму, особистої участі у миротворчій діяльності. На початку року архієпископ Никодим перерахував у Фонд миру 8 тисяч карбованців із особистих заощаджень. Служителі культу Яворівського благочиння виступили з ініціативою перерахувати у радянський Фонд миру по одному місячному окладу. Тільки в першому кварталі поточного року у Фонд миру релігійними об’єднаннями області перераховано понад 150 тисяч карбованців.

Очевидно, що сама по собі акція пожертвування певних коштів у Фонд миру з боку релігійних організацій (громад) заслуговує схвалення. Біда тільки в тому, що ніхто ніде не звітував про використання таких коштів. Мир для органів радянської влади, як і державно-партійного апарату тодішньої системи, був поняттям класовим. Бо ж на капіталістів, ворогів країни рад – держави робітників і селян, згідно з комуністичною ідеологією, мир не міг поширюватися, хоча на офіційному рівні відстоювався принцип мирного співіснування держав із різними політичними системами. Більше того. Упродовж усього існування радянської системи широко пропагувалася її структурами декларативна боротьба за мир, роззброєння та співробітництво між народами. А на практиці були придушення мирного спротиву в Угорщині (1956), Чехословаччині (1968), військове вторгнення обмеженого контингенту на територію Афганістану (1979), участь окремих радянських військових підрозділів, так званих радників у багатьох «гарячих точках» світу. Можливо, саме туди й спрямовувалися пожертвування людей у радянський Фонд миру ?!   

Всього нараховувалося 19 осіб, які отримали відзнаки минулої війни. Серед них по 2 мали військове звання старшини та єфрейтора, всі інші – рядові. Троє були інвалідами 3-ої групи. Учасники війни були відзначені тільки ювілейними медалями. Серед них – «Участник Отечественной войны», «25 лет Победы», «30 лет Победы», «30 лет Советской армии и флота», «60 лет Вооруженных сил СССР», «За отвагу», «За боевые заслуги», «За победу над Германией», «За взятие Берлина».

Наприклад, пресвітер об’єднання Християн віри євангельської (ХВЄ) (с. Острівчик-Пильний Буського р-ну) Володимир Гураль, 1918 року народження, отримав медалі «За отвагу», «За боевые заслуги», «За победу над Германией», «25 лет Победы», «60 лет Вооруженных сил СССР».

Диякон об’єднання ХВЄ Степан Юрцан, 1926 р. н. (Золочівщина) був нагороджений медалями «За взятие Берлина», «За победу над Германией», «20 лет Победы», «25 лет Победы», «30 лет Советской армии и флота», «60 лет Вооруженных сил СССР».

Диякони об’єднань ХВЄ Андрій Кравчишин, 1924 р. н. та Василь Касараб, 1925 р. н. – обоє інваліди 3-ої групи були відзначені медаллю «Участник Отечественной войны».

Серед учасників минулої війни були також пресвітер громади ХВЄ с. Гутисько-Турянське Буського р-ну Іван Ярміл та пресвітер громади Євангельських християн-баптистів (ЄХБ) (Пустомитівський р-н) Петро Борис, 1920 р. н., але у графі «Відзнаки» у них були пропуски.

У списках відзначених на фронтах минулої маємо також прізвища протоієрея Йосифа Федини, 1914 р. н., настоятеля церкви с. Старий Милятин (Буський р-н). Він удостоївся ордена Слави (III ст.) та медалі «За победу над Германией»; митрофорного протоієрея Василія Осташевського, 1912 р. н., настоятеля св. Георгіївського храму м. Львова. Відзначений тільки ювілейними медалями.

Отже, лише одиниці із священно- і церковнослужителів – учасників минулої війни були удостоєні орденів, всі інші – медалями країни рад. Та й згадала радянська влада про людей духовного сану – учасників минулої війни аж через 40 років після її закінчення. Така згадка, очевидно, мала не людський, а суто політичний чи ідеологічний характер. Адже робилося це тільки задля пропаганди/контрпропаганди, а не уваги/поваги до людини, тим більше, духовного сану.

Однак найвищою нагородою для кожного з них, як і всіх військовиків, було щасливе повернення до рідної домівки. За це вони постійно і щиро молилися та дякували Богові за дар життя і праці на землі, у колі своєї сім’ї, родини, одновірців. Ніхто з них не хвалився своїми відзнаками з приводу закінчення війни чи іншими військовими нагородами. Адже у будь-якій війні втрачається людське життя, стається людське горе, що ніколи не буває і не може бути чужим.

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 405. –Арк. 14, 10, 11-13.

 


КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram