Що нам робити з Польщею: мовчати чи відповісти?

Для багатьох українців польські історичні звинувачення стали великою несподіванкою і навіть загнали у безвихідь: як могла Польща – «адвокат України в ЄС», завдати нам такого удару в спину, коли ми воюємо з Росією і захищаємо кордони Європи від «русского міра»? Невже Польща нам тепер стала ворогом? А якщо ні, тоді чому польська влада говорить, як ворог, і що нам з цим тепер робити?

Інформаційні атаки польських депутатів, звинувачення найвищих посадовців, президента та прем'єра у «геноциді», видання антиукраїнських законів, «війна історичної пам'яті», яку два роки Польща веде проти України, вже проявляються у зростанні негативного ставлення до українців серед поляків, антиукраїнських провокаціях і руйнуванні могил. А відмова Варшави від формули «Без вільної України не буде вільної Польщі» і відкидання моделі християнського примирення («Вибачаємо і просимо вибачення») змушують задуматись про майбутнє польсько-українських стосунків. 

 

«Якщо ви хочете співпрацювати з німецькою компанією, ви не почнете з пригадування злочинів нацизму, інакше ваше партнерство не відбудеться»

 

Чи вдасться нам це замовчувати?

Якщо хтось справді хоче забути давній конфлікт чи непорозуміння, то єдиним шляхом його забуття є відмова від згадування цієї неприємної сторінки стосунків. Коли двоє людей хочуть помиритися, вони точно не будуть починати з'ясовувати: хто ж тоді насправді був більше винен – бо знову посваряться. Уряди обох країн мали б попросити суспільство уникати будь-яких згадок про польсько-українську ворожнечу в минулому й концентруватися на тому, що нас об'єднує сьогодні.

 Справжній партнер мав би утриматися від звинувачень минулого свого партнера. Якщо ви хочете співпрацювати з німецькою компанією, ви не почнете з пригадування злочинів нацизму, інакше ваше партнерство не відбудеться. Проте саме так офіційна Варшава хоче будувати діалог з Україною: ми підтримуємо вашу євроінтеграцію, але з Бандерою у Європу не ввійдете, як і з антипольськи налаштованими політиками в українській владі. Якщо ж мовчатиме одна сторона, а інша лише звинувачуватиме – ситуація лише поглибить конфлікт, адже пасивність жертви породжує нахабність агресора.

Мовчання українців?

Ліберально й прагматично налаштовані українці радять не звертати увагу на ці закиди, не драматизувати й будувати партнерство з Польщею попри польські інформаційні атаки, концентруючись на економіці та євроінтеграції, а не національних почуттях. Більше того, національні амбіції радять «засунути глибоко», адже що для нас важливіше: євроінтеграція та заробітки у Польщі чи Бандера?

Прихильники такої політики рекомендують етичну формулу «розумний промовчить», і не радять будь-яким чином відповідати симетричними звинуваченнями польській стороні. Не писати відповідних статей про польські злочини проти українців, мовчати про вирізане поляками село Павлокома і сотні інших таких сіл, не знімати телепередач про польську пацифікацію, знищення ЗУНР, польські «відплатні акції» проти цивільного населення. Нехай поляки собі нас звинувачують – а ми будемо розумнішими, будемо мовчати, не опустимося до сварки, – кажуть вони.  При тому, що історичні україно-польські стосунки – це століття взаємної різанини та воєн, де не було як у єврейсько-нацистському прикладі однозначного ката і безборонної жертви, як це хотіли б сьогодні подати польські націонал-радикали. Однак, до чого тоді призведе мовчання українців?

А наше мовчання може призвести до того ж, до чого призвело багаторічне мовчання у відносинах з РФ. Роками Москва змішувала українців та нашу історію з брудом, а наші еліти та провідні журналісти «не опускалися» до антиросійської риторики. До 2014 року ніхто з наших впливових політиків та журналістів у найпрестижніших телестудіях країни не сказав жодного поганого слова проти РФ, і не відповів таким же чином, як в Росії говорили про Україну. Єдиними, хто вказував на загрозу зі сходу, були українські націоналістичні сили, яких одразу ж таврували як радикалів та маргіналів.

В Україні недооцінили значення пропаганди для виховання власного ж населення, без якої воно буде схоже на космополітичну масу, аніж на націю. Як наслідок, поки українцями та бандерівцями залякували наших громадян в Криму та на Донбасі, ці регіони стали місцем поразки історичної та  гуманітарної політики України і виявилися для нас втраченими. Перенесімо ситуацію на побутовий рівень: якщо хтось в сім'ї постійно нашіптуватиме дитині образи у вигляді «правди» про інших членів родини, а вони, зі свого боку, мовчатимуть, то кого ця дитина невдовзі буде любити? Сьогодні Україна втратила ті регіони, в яких не було чути голосу України, а лише голоси іноземної пропаганди.

 

«Недарма на польських паспортах на державному рівні ледь не зобразили краєвиди  Львова та Вільнюса – прямі територіальні претензії до сусідів»

 

Це не означає, що Варшава сьогодні серйозно планує повернути втрачені західноукраїнські землі, хоча окремі націонал-радикальні сили в Польщі плекають такі ідеї. Недарма на польських паспортах на державному рівні ледь не зобразили краєвиди Львова та Вільнюса – прямі територіальні претензії до сусідів. Зрештою, в політиці ніколи просто так не піднімають запилені архіви і не підносять їх до рангу ідеї-фікс цілої держави. Це завжди робиться з певного розрахунку, в якому інформаційна війна і звинувачення в геноциді є лише початковою стадією. І зовсім не є співпадінням синхронізація польської інформаційної атаки на Україну якраз коли українці обороняються на сході від Москви. Не виключено, що окремі польські радикали побачили в скрутному становищі України шанс підібрати й повернути деякі «східні креси».

Звинувачення в геноциді (одному з найбрутальніших злочинів з точки зору сучасних міжнародних організацій) – це насамперед претензія на відшкодування збитків жертвам геноциду. Очевидно, що грошей з українців витрусити не вдасться по тій банальній причині, що їх просто нема. Але є землі, на яких мешкали «польські жертви» тож їхні нащадки зможуть, після потужної інформаційної кампанії піару «Волинської різні», претендувати на нерухомість у Львові чи земельні ділянки з волинським лісом та бурштином. Адже, наприклад, нащадки, діти та онуки того польського немовляти, якого «злісні українські націоналісти насаджували на вила», мають право на гідну компенсацію. Якщо тисячу разів повторювати про Волинську трагедію, то у реципієнтів такої інформації невдовзі сформується стійке уявлення, що Волинь – це Польща.  Більше того, це священна для польського народу, окроплена кров'ю територія, яка сприймається, наче Палестина для євреїв.

Саме таку картину бачення історії вдалося сьогодні нав'язати польській владі не лише полякам, але й частині українців прикордонних областей, які чують мегатонни інформації про злочини українців і майже нічого –про українських жертв від рук Армії Крайової. Мовчання перетворює нас у пасивного гравця, а м'яч зараз в руках польських радикалів.

Ми партнери, але твоя мама – курва!

Однак звинувачення на ґрунті нашої історії – це насамперед закид щодо нашого походження і нашого теперішнього статусу. Звинувачувати наших національних героїв, борців за незалежність та історичних постатей – дорівнює звинуваченню наших предків загалом. Якщо хтось звинувачує наших предків, він не прямо, але звинувачує нас самих. Якщо перенести польську інформаційну атаку на Україну на побутовий приклад, то це приблизно так: якби ваш колега чи діловий партнер, скажімо, назвав вашу маму курвою. Мовляв: «Твоя мати була курвою, але це не повинно впливати на наші партнерські економічні відносини та бізнес. Просто тобі не завадило б визнати, що твоя мати була курвою, заради нашого подальшого партнерства». Приблизно таку формулу польсько-українських стосунків нам сьогодні пропонують наші польські партнери з партії «ПіС».

Як Україні варто реагувати на теперішню гуманітарну політику Варшави щодо нашої країни? Точно так само, як ми мали б реагувати на слова нашого «партнера» про нашу матір. Рішуче захищати свою історію та вказати опоненту на грішки його предків, щоб ті, хто бачить трісочку в чужому оці, нарешті побачили колоду в своєму.

 

«Слід вважати Польщу «хворим другом», який вимагає до себе продуманого ставлення, проте якому має бути недвозначно повідомлено про наявність відповідних «червоних ліній»

 

Нещодавно експерти «Інформаційного центру «Міжмор'я» та Незалежного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень» провели круглий стіл «Що нам робити з Польщею?», в якому відзначили, що Польща в поведінці щодо України перейшла одразу кілька «червоних ліній», відтак подальше ігнорування українською стороною цих дій є неприпустимим та неприйнятним. Експерти запропонували вважати Польщу «хворим другом», який вимагає до себе продуманого ставлення, проте якому має бути недвозначно повідомлено про наявність відповідних «червоних ліній», подальший перетин яких польською стороною викличе негайну і жорстку реакцію України.

Українцям у відносинах з Польщею слід зберігати гідність і нікому не дозволяти ображати нашу історію, навіть якщо вона нам самим не дуже подобається. Прем'єр Британії Вінстон Черчілль колись справедливо зазначав, що країна, яка обирає між ганьбою та війною обов'язково отримає спочатку ганьбу, а потім і війну. Українці мали нагоду пересвідчитися у правдивості цих слів у 2014 році під час здачі Криму. Цей путінський урок мав би стати застереженням тим українцям, які сьогодні готові взяти на себе ганьбу польського трактування нашої історії.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram